5 травня день
народження Ірини Вільде (Дарини Дмитрівни
Макогон - Полотнюк) української
письменниці, громадського діяча, депутата
Верховної ради СРСР, лауреата
Шевченківської премії, внесеної ЮНЕСКО
до списку знаменитих людей двадцятого
століття та другого тисячоліття. Це
офіційні дані, які можна знайти у
будь-якій енциклопедії, дещо сухувато,
правда? Вони не розкривають сутності
цієї ЖІНКИ.
Початок
дев’яностих років. Хороші книжки було
досить важко купити, моя сім’я купляла
книжки дещо «підпільно», нібито в обмін
на макулатуру. Якось разом з однією з
дефіцитних книжок нам дали у "нагрузку”(це
коли з тим, що тобі потрібно давали щось
зовсім непотрібне) книгу «Повнолітні
діти». Від нічого робити я почала її
читати… Що вам сказати? Та книга зовсім
зачарувала мене, я її читала й перечитувала.
У когось є настільні книжки, а «Повнолітні
діти» стали моєю «підподушковою» книгою.
Проблеми сучасного підлітка були схожі
з проблемами Дарки Попович (а перше
видання було 1935р.). Саме тоді мене
зацікавило одне питання – хто така
Ірина Вільде?
Класі в
одинадцятому ми робили ремонт у кабінеті
української мови та літератури. Я
розбирала шафу, й під купою портретів
раптом знайшла старий, пожовтілий
портрет жінки з підписом «Ірина Вільде».
Я запитала у викладачки літератури, хто
це на портреті, що за Вільде? Знаєте, що
мені відповіли? Ми її не вивчаємо. І
все.
На честь закінчення
школи хрещена зробила мені царський
дарунок – п’ятитомник Ірини Вільде.
Я нарешті, прочитала її твори українською
мовою. Хто читав, той зрозуміє.
Розумію. Я вперше прочитала її на початку дев'яностих,(мені було 10-11) також російською і перечитувала десятки разів, подумки перекладаючи українською. А потім блукала містом шукаючи місця у яких могла бувати Дарка і вгадуючи до якої гімназії вона ходила. По Руській я щодня їздила до школи, а школа наша була у будівлі колишнього православного жіночого ліцею, і на кахлях ще не стерлися написи німецькою, а на фасаді пишалися античні богині. Далі був '91 і якась напівпідпільна недільна школа, трохи нижче колишньої Панської, де до вчителів зверталися "пані Фіялко", "отче Василю".. Наша СШ№9 стала гімназією №4, і ми заходилися вивчати латину та німецьку.. і від того всього Дарка ставала ще ближчою, а міжвоєнні Чернівці -- ріднішими від сучасних. По дорозі до бабки у Брідок, ми минали вказівник на Веренчанку і мені водно хотілося заїхати туди і подивитися на двірець на якому Дарка чекала на вечірній потяг, щоб принести татові найсвіжішу ґазету.. І тепер, повертаючись на літо додому я щороку перечитую "Метеликів", вже в оригіналі, для того, аби не забути ту буковинську мову, якою говорила колись зі мною бабка..